Вона вже третій рік у найглибшій депресії. Я про це вже писав. Але тут я хочу закінчити всі розмови про неї, бо не хочу більше думати й згадувати. Сьогодні ми посварилися через це неадекватне рішення. У розмові вона сказала, що втратила зі мною в цьому житті. Тобто шкодує, що зустріла мене. Мучилася зі мною. 12 років ніде не працювала, завжди була вдома й працювала в абсолютно вільному графіку моєю помічницею. Робила важливі речі: реєструвала домени, трохи програмувала, писала тексти до сайтів і готувала їсти. На їжу та всілякі покупки завжди були гроші. Було нелегко, але ми жили щасливо — і вона не раз це говорила. Але тепер, у Німеччині, вона сильно шкодує про все і ненавидить мене.

Колишня потрапила сюди лише завдяки мені й моїм батькам. Адже ми приїхали по єврейській лінії, а вона не єврейка. Уже п’ять років отримує соціальну допомогу, живе в нашій квартирі з дітьми. Вигнала мене з дому за фальшивою заявою, де написала, що я алкоголік і назвав її сукою. А про те, що на той момент вона вже пів року не спала зі мною й відмовлялася виконувати будь-які мої прохання, — вона не написала.

Заради справедливості: наш шлюб убив не тільки радикальний фемінізм. Нас убили відсутність пристрасті, давно минула любов і місцевий вірус. Колись я підійшов до неї на кухні вже тут, у Німеччині, і спробував позалицятися, але вона підняла руки вгору, ніби благала, і промовила слова, яких я ніколи не забуду:
— «Боже, ну куди мені від тебе подітися».

Ми тоді ще не сварилися. Тоді ми були сім’єю.