Mickie Krause – Ich Bin Solo
Розділ 2:
Перший контакт
Квартира в центрі Дортмунда з власним двориком. Я вирішив прибрати внизу. Там був бруд ще з часів Другої світової війни. До мене вийшов сусід. Хитрий і рудий, корінний німець, але дуже чарівний. Він запитав, навіщо я прибираю і взагалі — хто я такий і звідки. Я жахливою німецькою все пояснив і сказав, що згодом хочу тут смажити гриль. Він відповів: «Я з тобою». Ми стали друзями і залишаємося ними досі.
Клаус Гоффман. *Живе абсолютно сам, дітей немає, любить пиво і футбол. У підвалі завжди мінімум п’ять ящиків пива і ще один — у холодильнику. Пиво має бути холодним. Bier muss kalt sein, Frau muss heiß sein. Холодильник забитий напівфабрикатами вщерть. Є подруга, живе в сусідньому містечку, теж сама.
Я був здивований. Якщо ви не кинете читати мій твір, зовсім скоро — вже за кілька десятків сторінок — ми до них повернемося і зрозуміємо, чому вони живуть самі. У цій частині або в наступній ми детально розберемо цю пару і з’ясуємо, як вони до цього прийшли і до чого це призвело. Клаус зробив для мене дуже багато. З його допомогою я дуже швидко інтегрувався в німецьке суспільство. Я дружив із ним не заради інтеграції — мені просто було цікаво, як німці, програвши дві останні світові війни, змогли вибудувати таку красиву й багату країну. Відповідь на це запитання дуже проста: менше говорити й розумувати. Треба зробити найскладніше — просто працювати.
Німецька нація дуже працьовита і дисциплінована,
але водночас у них проблеми з приготуванням сніданку. Черги в бекерай зранку викликали в мене подив. Якщо бекерай з якоїсь причини зачинений — усі залишаються голодні. Взагалі німці не готують. Вони їдять лише напівфабрикати або готові страви, які їм доставляють додому. Переважно це піца або щось подібне. Готувати немає часу: прийшли з роботи, поспали — і знову на роботу.
Німці багато і відповідально працюють. У роботі вони дуже зосереджені. З німцем не вийде поговорити в робочий час. Він ввічливо перенесе розмову на післяробочий час, а краще — на вихідні. Це не про всіх, але про більшість. У європейському капіталізмі без освіти ти на все життя залишаєшся рабом. З освітою — теж, але на кращій машині.
Отже, ми вже давно в Німеччині.
Учора був прекрасний день. Неділя, 13 вересня 2020 року. Я з дітьми був у Домініка у Вульфраті. До нього ми ще багато разів повернемося. А от про це маленьке містечко я хочу розповісти зараз.
Тут немає «нових людей» — *флюхтлінгів, емігрантів із південних країн, переважно з арабського світу. Майже всі прибули за фальшивими документами або взагалі без них. Але, як і по всій Німеччині, тут багато «останніх людей». Останні люди — це люди, які живуть самі у великих квартирах і не мають дітей. Якщо ти не даєш потомства, можеш вважати себе останньою людиною на землі.
Про це ми ще говоритимемо далі і розгорнемо тему ґрунтовно, адже цей парадокс неминуче призведе до краху дуже красивої країни й розумного, прагматичного народу, що її населяє. Крах Європи — це самотність, спричинена кількома чинниками. Про цю проблему — трохи згодом.
Отже, Вульфрат — невелике містечко, заховане за 30 кілометрів від столиці нашої землі — Дюссельдорфа. Місце, куди ще не ступала нога нових людей. Тут збережені всі традиції. Люди привітні, вітаються, навіть якщо бачать тебе вперше. Кілька церков із різних боків сповіщають населення про невблаганно плинний час. Маленький ресторанчик відкривається о 12:00, але місцеві пенсіонери чекають на його відкриття вже з 11:00. Вони гріються на сонечку і розповідають одне одному прості, невигадливі історії, щоб скоротати годинку до трапези. Усі вони знають одне одного і привітно зустрічають незнайомців, ніби запрошуючи їх у цей маленький рай. Рай, який зовсім скоро розчиниться в часі.
Всього за п’ять чи десять років сюди приїжджатимуть автобуси з китайськими туристами, щоб сфотографувати останніх німців. Я пишу це з болем у серці, бо мені дуже шкода, що ми втрачаємо цей рай. Втрачаємо його свідомо, розуміючи, що Німеччина вже не буде колишньою. І нічого не робимо, щоб її врятувати. Якщо помітно, я пишу про Німеччину як про свою країну. Так, п’яти років вистачило, щоб полюбити її, хоч вона й не без вад і примхлива. Але якщо не думати про погане, то вчора був чудовий сонячний день, який ми провели зі своїми дітьми в цьому затишному містечку.
Домінік втратив дітей так само, як і я. Його вигнали з дому, викинули, мов старі меблі. Зауважте: наші родини абсолютно різні — я українець, Домінік німець, — але ми постраждали від абсолютно однакового радикального й сепаратистського фемінізму, що не має національності. Я ще не раз сюди повернуся, наприклад, сьогодні поїду мотоциклом забирати кофту сина, яку він там забув. Але не відхилятимемось від наміченого плану. Час поговорити про росіян.
