smile_
Розділ 15:
Дорога до Замку 23 квітня 2020 року
Наприкінці березня 2020 року я тяжко захворів — це був вірус Epstein-Barr (вірус Епштейна—Барр). Я вже про це писав. Де саме я його підхопив — точно невідомо. Тоді я тимчасово ночував на роботі, бо не хотів нікого заразити. Я думав, що це COVID-19.
Я помирав. Слабкість була такою, що здавалося — я постійно падаю вниз. Коли я засинав у холодному офісі на холодній підлозі, мені здавалося, що я більше не прокинуся. У мене одночасно були жахлива ангіна, бронхіт і гайморит. Одні симптоми зникали — з’являлися інші, наприклад сильна ломота в суглобах. Вени на руках були зеленувато-неонового кольору. Апетиту не було зовсім. У лікарні мені казали: у вас звичайна ангіна, ідіть додому. Але потім почалися проблеми з серцем, і я зрозумів, що треба щось робити.
Одна знайома медсестра з іншого міста якось сказала мені:
— Їдь сюди, або ти там помреш.
І я поїхав. Мені доводилося напружуватися з усіх сил, щоб утримувати кермо. Ноги були ватяні. Я пробув у лікарні чотири дні. Взяли всі аналізи, які тільки існують, — і нічого не знайшли. На третій день мені стало легше без жодних ліків, ніби саме минуло. Останній аналіз показав цей проклятий вірус. Прийшла дуже мила фрау-лікар і сказала, що в мене вже є антитіла й я можу їхати додому. Але дому в мене тоді не було. Точніше, він був — але мені туди не можна було заходити. Дружина забрала в мене дітей і дім. Меблі й усе інше я подарував.
Повернутися в офіс було неможливо — я б там точно помер.
Не довго думаючи, хворий Денис бронює апартаменти в Золінгені. Спочатку мені здалося, що це квартира, і я заплатив гроші. Зв’язався з господинею — дуже милою Ванессою. Вона сказала, що там, куди я їду, працює українка і вона все покаже. Я одразу зрозумів, що це не квартира, але на той момент мені підходило будь-що, аби тільки не повертатися в автосалон. Я вбив адресу в навігатор, попрощався з сусідами по палаті й поїхав назустріч невідомості. Двері мені відчинила, на перший погляд, мила особа.
«Шльондра»
Її звати Настя. Вона й зараз десь блукає замком. Це немолода блондинка з блакитними очима, гарним обличчям і доброю фігурою. Говір — лугансько-донецький, але вона одразу сказала, що киянка. Одяг — по-сільському, у нашому розумінні. Якийсь дивний обруч на голові не додавав їй шарму. Вона повела мене на третій поверх нашого чарівного замку. Показала одну кімнату — не сподобалося, потім іншу — підійшло. Крізь три невеликі вікна я бачив сумнувату частину Золінгена — абсолютно нового для мене міста. Вона розповіла, де ванна, кухня і чим я можу користуватися. Коли вона виходила, я кинув погляд на її сідниці й подумав: от мені пощастило. Трохи відійду від хвороби — і займусь цією жінкою.
Першу розмову на кухні важко назвати легкою. Ми з однієї країни, але з різних світів. Я постійно поправляв волосся, давно не мився. Вона мені казала:
— Не намагайся мені сподобатися.
Я тоді й не хотів комусь подобатися — я просто хотів рівно сидіти на стільці. Я ще був дуже хворий.
Перша ніч. Після автосалону й лікарні — це був рай. Вона приходила нагору, пропонувала частування, готувала. Тепер уже вона намагалася мені сподобатися. Говорила, що хоче вийти заміж, шукає чоловіка. На питання, як вона сюди потрапила, не відповідала — швидко змінювала тему. Сказала, що їй зрадив чоловік і вона від нього втекла, залишивши його з 13-річною донькою. По очах я бачив: зраджував не він, а вона — і не раз. Та й справа була не в зраді. Настя шукала безкоштовний рай, де хтось годує, а робити нічого не треба. В Україні вона без кінця шлялася — я це потім побачив на фотографіях, які вона мені показувала, не розуміючи, що за фото я легко складу її справжній образ. Образ мучениці, яка шукає щастя й не може знайти супутника, розвалився в мене на очах за два дні.
На третій чи четвертий день мого перебування в Замку я на кухні зустрів одного цікавого чоловіка. Виявилося, що кухня не лише моя — нею могли користуватися мешканці інших поверхів таємничого замку, в якому розгорнеться цікава історія. Ми інколи стрибаємо в часі — я свідомо пишу книгу в такому стилі. Зараз початок 2020 року. До зустрічі в борделі з Денізою — приблизно пів року.
«Домінік»
Красень. За місцевими канонами в нього було все: німець, підтягнутий, високий. Усе акуратно — зачіска, постава, комунікабельність, голлівудська усмішка. Одним словом — мачо. За дві години до його приїзду наша прибиральниця, яка згодом забула, що вона просто прибиральниця Настя, нервово прасувала сільську червону сукню і шорти, схожі на квітчасті труси, в яких танцювали літні стриптизерки в післявоєнному «Мулен Руж». При цьому вона говорила, що сьогодні буде гість, але хто саме — невідомо. Вона прекрасно розуміла, що приїде Домінік. Він уже тут був, і, думаю, секс у них уже був.
Ми з ним заговорили на спільній кухні, познайомилися. До речі, зараз це мій найкращий друг. Їх у мене двоє — ще Саїд. Домінік щойно розлучився, тому знімав тут номер. У нього залишилися дві доньки. Причину розлучення ми ніколи не обговорювали. Думаю, вона не така, як у мене. У нас з’явилося багато спільних тем, ми випили, хоча я тоді пив зовсім мало й лише тепле вино. Він дуже цьому дивувався.
Бездомні чоловіки зустрічаються в недорогому готелі на спільній кухні, тому що у них більше немає дому. Все, що було побудовано за довгі роки, зникає як туман на світанку. Попереду нове життя, повне невідомості. Теплий дім залишається феміністці, який вона «заробила за довгі роки життя». Попереду тільки крадіжка грошей, маніпуляції в судах і пропаганда проти батька.
Ми сиділи за столом, коли під музику з серіалу «Санта-Барбара» на кухню в червоній розстібнутій сукні й трусах із «Мулен Руж», з розставленими для обіймів руками, влетіла найсексуальніша прибиральниця Золінгена — Настя. Вона була схожа на дешеву шльондру з Горлівки. Вони одразу почали танцювати. Їй завжди здавалося, що вона добре й сексуально танцює. Наречений повторював її рухи — виходило погано. Насправді Домініка танці не цікавили — він приїхав за інтимною близькістю. Щоб розташувати до себе прибиральницю, він робив вигляд, що танцювальне мистецтво його дуже захоплює.
Вони сильно напилися й пішли займатися сексом у сауну. Це було дуже некрасиво. Танцівниця перед сауною зайшла до мене в кімнату й запросила із собою — була страшенно п’яна. Ймовірно, планувала секс утрьох своїм маленьким мозком. Крізь розстібнуту сукню проглядалися невеликі, обвислі від віку груди. Того дня я їх більше не бачив.
Вранці ми з прибиральницею зустрілися на кухні. Вона виглядала, як розбитий Донецький аеропорт. Домінік її «розбомбив» і рано-вранці поїхав. Настя була впевнена, що я все розумію. Почала нести якийсь маревний бред про те, що між ними нічого не було. При цьому підкреслювала, що з одруженим чоловіком ніколи нічого не матиме. Коли вона бреше — а бреше вона постійно — завжди дивиться прямо в очі. Я сказав їй, що вона мене дуже розчарувала. Але їй було байдуже. Настя напилася й натрахалася до нудоти — їй було добре. Я поснідав і пішов до себе в кімнату.
Між нами трьома зав’язалися дивні стосунки. Ми з Домініком почали дружити. Вона була між нами. Підкреслю: між мною й Настею нічого не було. Були кілька моментів, коли Домініка не було, але нічого не сталося — ми не збуджували одне одного з різних причин. Вона була не в моєму смаку. До того ж я розумів, що вона спить із власником готелю і паралельно з Домініком. Я став їхнім третім другом — перекладачем. Мене це влаштовувало. Краще, ніж бути одному. Я наповнював холодильник, вона готувала, Домінік привозив вино — і ми веселилися до пізньої ночі. Потім вони йшли в номер. До мене періодично приїжджала російська медсестра, і ми вчотирьох пили й курили на нашій улюбленій терасі з прекрасним видом на Золінген. До речі, за бажання можна було розгледіти Дюссельдорф, Леверкузен і Кельн.
Прибиральниця з Луганської області почала втрачати контроль над собою. Денис спонсорує харчування в готелі. Мій друг займається з нею сексом з особливою люттю, ніби востаннє.
Тут я хочу зупинитися. Для Домініка це був суперваріант. Дівка, яка дає в Німеччині безкоштовно, — велика рідкість. Я вже писав, що місцеві повії розважливі й цікавляться лише грошима. А Настя давала за пляшку вина. Домініка тепер звідси не виженеш. Але кожен із нас був по-своєму щасливий.
Медсестра почала качати права — і ми розійшлися. Тепер ми втрьох пили, гуляли, навіть організували принцесі-прибиральниці розкішний день народження в кельнському парку атракціонів. Моя дружба з Домініком міцніла, і мені ставало дедалі важче приховувати, що Настя ще й спить із шефом готелю. Напруга зростала. Ми з Домініком почали частіше зустрічатися без неї — вона нам була не потрібна. Не подумайте нічого поганого: ми традиційної орієнтації й дуже схожі ментально. А вона — не нашого рівня. Вона брехала йому і мені. Кілька разів намагалася зіштовхнути нас лобами — не вийшло. Вона почала знущатися з мене. Безкарність і вседозволеність збуджували її мізерне мислення. Якось раз, накурена й п’яна, тримаючи Домініка за штани, вона сказала мені, що більше ніколи не зустріне такого чоловіка, як я. Я не мстився. Хоча зі мною так жартувати не варто.
Невдовзі власник готелю забрав її в нас — повіз до себе в Польщу. Мій друг і без мене все почав розуміти. Йому стало огидно. Коли танцівниця повернулася, щоб утримати свого коханого, вона вигадала, що вагітна. Домінік — профі, на цю дурню, звісно, не повівся.
Наш союз трьох самотніх сердець розпадався на очах. Настя якось дивно почала жити зі мною. Без сексу. Купалася на моєму поверсі, усі її бритви й фарби були в моїй ванній. Одним словом, перетворилася на мою «дружину», у якої є двоє коханців. Треба було закінчувати. І я закінчив. Попелюшку вигнали з Раю. Я заборонив їй підніматися на третій поверх і перестав її годувати.
А як із Домініком? Якось ми сиділи в нього вдома, і я все розповів. Домінік став на мій бік і кинув нашу «подружку». За обман і дешеві ігри вона отримала найсуворіше покарання — залишилася сама. У замку запанувала тиша. У мене закінчувалися гроші.
