Реальні розмови в Whatsapp з учасниками подій
СПРАВЖНЯ ЛЮБОВ
Розділ 1:
Прибуття в рай
Сподіваюся, це одкровення покладе початок нескінченним дискусіям про наше майбутнє. Ми розберемо всі теми, описані в книзі, і неминуче знайдемо рішення для нас і наших дітей.
У моїй розповіді змінені всі імена, окрім двох.
Усе сіре. Я ледве розрізняю кольори. Постійно йде дощ. Учора придивився демісезонну куртку на липень. А сьогодні адвокат відмовив мені в допомозі, бо не бачить сенсу починати діловодство щодо захисту моєї інтелектуальної власності. Захистити себе в Німеччині непросто. Усі мрії про те, що адвокат захищає тебе і бореться за твої права, перетворилися на казку, нав’язану пропагандою про щасливе європейське демократичне суспільство. Адвокат у Німеччині — це людина з холодним серцем, яка дбає лише про оплату. Результат справи його абсолютно не цікавить. Головне — платиш ти чи ні; якщо запізнишся з оплатою, можеш перетворитися на ворога. Якщо ви залишитеся зі мною до кінця, я познайомлю вас з адвокаткою, яка, роблячи вигляд, що на судових процесах вона за мене, насправді завжди була проти мене. У результаті я втратив контакт із дітьми. Але її це не турбує. Буде новий суд і будуть нові гроші. Детальніше про мою адвокатку — у другій частині книги «На краю».
Рожеві окуляри.
Перший контакт.
Росіяни.
Радикальний фемінізм (коротко).
О 5-й ранку, 2 грудня 2015 року, Денис з обережним оптимізмом у серці зійшов із поїзда на дортмундському вокзалі. Я привіз до Німеччини свою родину, яка незабаром розпалася на дрібні частини і більше ніколи не сяде за один стіл, як в Одесі. Денис кардинально змінив долю своїх найближчих родичів, провівши майже дворічну обробку приспаного свідомості батьків і пасивного небажання зрушити з місця молодшого брата. Краще б ми залишилися вдома. Але життя одне, і я вирішив ризикнути, щоб було що згадати в раю або в пеклі.
Вокзал у Дортмунді — валізи, діти, всім стояти!!! — керує Кауфман. *Це літня людина, наш далекий знайомий, який зустрів у Дортмунді та допоміг дістатися до гуртожитку. Більше він нічого не вмів і не знав, бо жив у Німеччині, як і решта 99 відсотків іммігрантів, у вузькому російському колі.
Рожеві окуляри.
Я вийшов із будівлі вокзалу на вулицю. Сам. У мене потекли сльози. Рай, про який я мріяв три роки, був перед моїми очима. Я затамував подих. Боявся поворухнутися, щоб не прокинутися. Мені здавалося, що ця картинка зараз зникне. Але це був справжній Дортмунд. Ліворуч — міська бібліотека, праворуч — знаменитий футбольний музей «Боруссії». Незабаром я потраплю на стадіон і вболіватиму за свій клуб, за клуб моєї мрії — «Боруссію Дортмунд». Усе здавалося ідеально рівним і бездоганно спроєктованим.
Життя в Німеччині починається о 5-й ранку. Я бачив, як перші пасажири запізнювалися на свої потяги. На перший погляд це були звичайні люди. Від нас їх відрізняли недбале ставлення до зовнішнього вигляду і дивний злий погляд. Але я подумав, що мені лише здається, що вони інші: я довго їхав, утомився, та й вони, мабуть, щойно прокинулися. Вони бігли, спотикаючись, у надії не запізнитися на поїзд. Боялися втратити роботу.
До гуртожитку підвіз друг Кауфмана, говорив щось незрозуміле про те, що може нам допомогти. Це був огрядний чоловік на дуже старому мікроавтобусі, дивно пахнучому всередині. Російський емігрант, який виїхав із СРСР і так і не доїхав до Європи. Я був здивований, чому він досі не інтегрувався. Відповідь на це запитання я отримаю не скоро. У гуртожитку було чисто, добре пахло і щойно пофарбовано. Швидко зайняли свої ліжка. У нашу трикімнатну квартиру забіг працівник хайму, щось прокричав німецькою і вибіг. Трохи відпочивши, ми пішли до найближчого магазину. Це був «Альді» (ALDI). Купили продукти, зовні схожі на наші, витратили 30 євро (для нас це була величезна сума), але це не бентежило.
У моєму раю світило сонце. Рівні тротуари відокремлювали ідеальний асфальт від не менш ідеальних пішохідних доріжок. Свіжопідстрижена трава перебувала у стані фотосинтезу й зачаровувала нас. Насторожувало одне — не було людей. В абсолютній тиші раптово з’явився гібридний рейсовий автобус «Мерседес» і тихо зник за поворотом. Він був новий, красивий і сповнений електроенергії. Він теж був щасливий. Адже він ніколи не бачив наш «Богдан» і не чув його гальм. Він працював у своєму режимі, рахував секунди до завершення робочого дня.
Ми звикали до гуртожитку, готували їжу з місцевих продуктів, підключалися до інтернету й були у захваті. Перший вечір, перша поїздка в центр міста. Ось вона, Європа. Хаотичним натисканням на всі кнопки в автоматах на станціях метро ми легко купували квитки в будь-яких напрямках. Купували вдвічі дорожче, але гроші не мали значення. Намагалися не загубити дітей. Усі користувалися навігаторами і дуже цим пишалися. Ми ж не з села приїхали. У той момент між родинами вже починався розкол, винуватицею якого була моя колишня дружина.
У гуртожитку між усіма нами згодом стався конфлікт вселенського масштабу. Деякі члени моєї великої родини не розмовляють досі, і, можливо, це назавжди. Тоді я не міг уявити, що за кілька років назавжди втрачу свою дружину і, по суті, залишуся сам. Але Європа нас заворожувала, попри все. Перехожі натягнуто усміхалися нашим дітям, усі були ввічливі: «добрий день», «до побачення» і «гарних вихідних». Ми з дружиною, яка була покірною, але вже тоді планувала розлучення, завдяки її добрій німецькій знайшли квартиру в хорошому районі Дортмунда. Нам потрібно було жити лише поруч із німцями. Тоді ми думали, що це досконала нація без вад. Точніше, так думала моя колишня дружина. Я ж крізь ці пластмасові усмішки й нещирі компліменти одразу зрозумів, що тут щось не так.